Покровителі Колегіуму

Кожне крило Колегіуму має свого покровителя — блаженного мученика греко-католицької церкви:

Український Миколай Чудотворець

Апостол українського народу Миколай Чарнецький народився 14 грудня 1884р. у західноукраїнському селі Семаківці. Батьки його, Олександр і Параскева, були простими селянами, що жили і працювали при парафії о. Каратницького, котрий опікувався їх багатодітною родиною. Малий Миколай ріс у лагідній духовній атмосфері і був найстаршою дитиною в сім'ї, де окрім нього було ще восьмеро дітей. Початкову освіту і середні класи закінчив у с. Товмач і вступив до гімназії св. Миколая у Станіславові (Івано-Франківськ). У гімназії Миколай відзначався великою пильністю і добротою - Святий Дух діяв у тій душі, яка завжди була відкрита Його натхненню і йому послушна. Ось як згадує про нього його гімназійний товариш о. Атанасій Тимків: "Відзначався взірцевою поведінкою, згідний з усіма, нікому не робив прикрості, мовчаливий, пильний у виконанні своїх обов'язків, точний і покірний, правдомовний, нікому не завидував. У його присутності не можна було зле говорити про других, навіть жартома, або прозивати, бо він все ставав в їх обороні. Мав бистрий ум і сильну пам'ять. Скромне носив убрання і був задоволений тим, що має".

Покликання Чарнецького до духовного стану визрівало вже в юнацькому віці. Незабаром він заявив про своє бажання присвятити себе Богові як священик і вступив до духовної семінарії в Станіславові. За підтримки владики Григорія Хомишина в 1903 р. Миколай їде на студії до Рима, де протягом шести років вивчає філософію і богослов'я в Українській Колегії. Під час візиту до України 2 жовтня 1909р. Кир Григорій Хомишин рукоположив Миколая на священика. Після приміції він повертається до Рима, щоб продовжити навчання. Закінчивши свої студії у Римі, здобуває ступінь доктора богослов'я.

Восени 1910 року о. Чарнецький повертається до Станіславова і стає професором філософії та фундаментальної догматики. Водночас виконує функції духівника семінарії, ревно працюючи над освяченням своїм та довірених його опіці душ. У семінарії він є взірцем покори та аскези, а також великої жертовної любові для семінаристів і викладачів. Свої слова о. Миколай скріплював прикладом власного життя. Його побожність промовляла голосніше, ніж усі напучення до розважання, що їх він давав семінаристам кожного вечора. Тож недивно, що всі вважали його за "Божого чоловіка". Дух молитви та аскези о. Миколая створював у семінарії атмосферу надприродного життя.

Однак серце о. Миколая поривалося до монашого життя. На початку 1918 року два монахи Чину Найсвятішого Ізбавителя. Запізнавшись з харизмою Згромадження, він вирішує вступити до цього Чину, котрий щойно розгортав свою діяльність в Галичині. Владика Хомишин з важким серцем відпускав о. Миколая, кажучи: "Отак найліпші мене покидають!" У жовтні 1919 р. о. Чарнецький вступає до новіціяту Отців Редемптористів у Збоїськах поблизу Львова, а через рік, 16 жовтня 1920 р., складає свої перші монаші обіти.

Прагнучи працювати задля з'єдинення християн і навернення духовно опущених людей, у 1926 р. Отці Редемптористи Львівської Провінції ЧНІ відкривають у місті Ковелі на Волині свій місійний осередок. Як ревного місіонера, туди було послано о. Чарнецького. Невдовзі він здобув велику пошану серед місцевих людей, навіть серед православного духовенства. Своєю ерудованістю, а поряд з цим, простотою, духом східних Отців, вабить до себе народ, а через себе - до Христа та Вселенської Церкви. Відкривши монастир і церкву в Ковелі, о. Миколай докладає всіх зусиль, щоб дотримуватися чистоти східного обряду в Літургії. Зауваживши таку ревну працю єромонаха Миколая Чарнецького, Папа Пій XI у 1931р. призначив його титулярним єпископом Лебедським і Апостольським Візитатором для українців-католиків Волині та Полісся. На тих землях Чарнецький трудився майже 14 років як місіонер та єпископ.

Розважаючи над життям Христа, Кир Миколай готував себе до мучеництва за віру. Знаменним з цього огляду був випадок, що стався під час його єпископських свячень в Римі. Після накладення мітри на його голову, вона зсунулася і впала на долівку. Присутні потрактували це як зловісний знак, на що нововисвячений владика відповів до тих, що стояли поблизу: "Можливо, і я покладу голову як св. Йосафат". І справді, хоч Господь не готував владиці Чарнецькому кривавого мучеництва, справжнім мучеництвом були роки переслідувань та великих терпінь в комуністичних таборах. Перший український владика-редемпторист від початку зазнав переслідувань. Так, у 1939 році, під час першої радянської окупації, Отців Редемптористів вигнали з Волині, а разом з ними й Кир Миколая. Тому він був змушений оселитися у Львові.

Після відновлення діяльності Львівської Богословської Академії в 1941 році Кир Миколай став одним з її професорів: він викладав деякі філософські дисципліни, психологію та моральне богослов'я. Завдяки внутрішньому спокоєві, опертому на міцній та непохитній вірі у Боже Провидіння, глибокій покорі та молитовному духові, студенти вважали владику за святого. Як вони самі стверджували, Кир Чарнецький був для них найкращим взірцем монаха й людини взагалі.

Коли радянські війська вдруге зайняли Галичину в 1944 р., почалась довга і важка Хресна Дорога Преосвященного владики Чарнецького. 11 квітня 1945 року, близько 2300 Миколая Чарнецького заарештували. Його тримали у в'язниці НКВД на вул. Лонського і жахливо над ним знущалися: будили серед ночі, допитували, били... Згодом Преосвященного перевели до Києва, де його тримали цілий рік, аж поки справу розглянули в суді. Нарешті оголосили вирок: як "агентові Ватикану" - 10 років у зоні посиленого режиму.

Згідно з достовірними джерелами, за час свого ув'язнення (від арешту у Львові в квітні 1945 року до звільнення в 1956 році) єпископ Чарнецький відбув 600 годин допитів і катувань, побував у 30-ти різних в'язницях і таборах примусової праці. Незважаючи на фізичні й душевні страждання, владика завжди знаходив слово потіхи для співв'язнів, духовно підтримував їх, кожного знав на ім'я. Навіть енкаведисти вважали його святим. Милосердним і покірним запам’ятали його і в сибірських таборах. Зі спогадів співв’язня у маріїнському таборі, д-ра Княжинського: «Він ходив по зоні і шукав нещасних. Щодня приходив до мене, вдивлявся в моє обличчя і знаходив слова потіхи, … Бувало, прийде до мене й тиче мені в руки хоч дві кістки цукру або головку часнику…» Та були в таборах і такі, що зловживали довірою владики й обкрадали з останнього. «Господь дав –  Господь взяв», – казав він.

Останні роки свого ув'язнення Кир Миколай провів у тюремному шпиталі в Мордовії. У 1956 р. стан здоров'я владики настільки погіршився, що лікарі навіть не давали надії на життя, йому вже навіть пошили одяг, у якому ховали в'язнів. Табірне керівництво вважало його за безнадійно хворого, тому вирішило відіслати владику до Львова, щоб ніхто не зміг звинуватити радянську владу у смерті єпископа.

Здоров’я єпископа-мученика щоразу дужче занепадало, й у 1956 р. власті звільнили його й відіслали до Львова – боячись, аби не помер на засланні. Зі спогадів сестри Миколаї чину св. Вінкентія: «Наші священики привели його з вокзалу до нас на вул. Огієнка. Як увійшов – запала хвиля мовчання. Страшно було дивитися: худесенький, шкіра та кості… Тоді пішли до каплички. Владика сів на крісло, сперся на паличку – таку нещасну, звичайнісінький патик. Сестри дуже плакали».

Після повернення єпископ висвятив понад 10 священиків. Помер 2 квітня 1959 року, у Хрестопоклонну Неділю. Останні свої слова звернув до Божої Матері Неустанної Помочі, яку глибоко почитав усе життя.

Мати Йосафата

Блаженна Йосафата (в народженні Михайлина Гордашевська — блаженна монахиня Української Греко-Католицької церкви, яка передбачила свою смерть і тіло якої після смерті було віднайдено нетлінним, і як мощі святого Йосафата перенесено з Відня до Риму. Сестра Йосафата була першою монахинею першого в Україні активного греко-католицького монашого чину, що опирається на богослов'я убогого Христа і провадить харизматичну працю поміж найбільш упослідженими.

Блаженна Йосафата народилась 20 вересня 1869 року в міщанській родині Якова Пукаса і Ксенії Гордашевської у Львові. З самого малку це була незвичайна дитина — відзначалась гострим розумом, людяністю і глибокою релігійністю.

Закінчивши з відзнакою школу, Михайлина через матеріальну скруту не змогла продовжити навчання і пішла працювати на фабрику скла. Згодом змінила шум і метушню фабрики на тиху працю гаптувальниці, щоб більше вправлятись у духовному житті, спілкуватись з Богом.

Три рази майбутня монахиня складала приватний обіт чистоти, а 1891 року звернулась до свого духівника, отця Єремії Ломницького, за допомогою у вступі до чину Сестер Василіянок — єдиного на той час у Галичині українського жіночого чину. Юна Гордашевська віддала перевагу чину, що займався активною працею серед простого народу, дарма, що такий ще не був створений. 1892 року Михайлину посилають жити до монастиря сестер Філіціянок, щоб вона набула потрібного досвіду активного чернечого й апостольського життя. Через два місяці вона прийняла облечини, взявши ім'я Йосафата. Отець Єремія Ломницький ЧСВВ побачив у Гордашевській моральну силу і потрібні чесноти, щоб очолити нову чернечу спільноту. Цього ж року вона поїхала в село Жужель (суч. Жужеляни) на Сокальщині, де місцевий парох уже підготував будинок для сестер. У 1902 році на загальних зборах сестер Служебниць Йосафату було обрано головною настоятелькою Згромадження. Мати Йосафата мужньо й терпляче зносила різні випробування.

 Харизма чину, його апостольська місія мали на той час лише загальні риси. Сестра Йосафата впродовж усього свого життя брала активну участь у їхньому створенні. Вона вміла відчути потреби часу, потреби народу і шукала нових засобів у місійній праці. Галицькі селяни часто страждали від хвороб — Йосафата привезла зі Львова книжку про лікарські трави та їх використання, ходила з сестрами полями, вишукуючи потрібні рослини, і сама готувала ліки. Вдячні селяни називали її «наша добра Сестра-лікар». А коли спільнота стала більшою, посилала послушниць на курси медсестер, які, до речі, закінчила сама. Тому, коли в селі з'являлись сестри, люди вже не звертались до ворожок і знахарів.

Часто траплялись пошесті, люди в панічному жасі перед хворобою боялися наблизитись навіть до найрідніших — тоді сестри без страху й огиди доглядали хворих, надаючи медичну допомогу і духовну розраду.

Пошесті, війна, висока смертність залишали сиротами сотні дітей, які жебракували по селах. Сестри організували для них сиротинці, де діти жили, отримували початкову освіту, знання ремесел.

Ці та багато інших проявів милосердя відповідали життєвому кредо Йосафати Гордашевської: «Виховувати серце народу і служити народові там, де є найбільша потреба».

Історики чину і біографи його засновниці водночас акцентують на глибокій інтравертності її характеру. Ще в дитинстві вона любила бігати до лісової каплички, подалі від людей, і там на самоті молитись. Це також підтверджують епізоди з її юнацького життя. А особливо внутрішня заглибленість, черпання енергії та сили зсередини своєї душі проявились у житті в монашій спільноті, у спілкуванні з сестрами — вихідцями з різних середовищ — під час кількох затяжних криз чину. Тоді їй довелося зустрітись з людською заздрістю, нещирістю, плітками тих людей, з якими вони разом створювали чин. Подібно, як і після початку важкої хвороби — туберкульозу костей — Йосафата «завжди вміла себе перебороти, завжди мала усміх на лиці».

Свідчення тих, хто особисто знав сестру, згоджуються в тому, що вона досконало здійснювала євангельські ради і християнські чесноти. Вона була жінкою віри, жила Євангелієм, і зерно Божого Слова знаходило в її серці стократний плід. Так само швидко ширилась її праця — за життя сестри Йосафати Гордашевської чин заснував 40 осередків, де жили і працювали понад 400 послушниць.

Три тижні перед улюбленим святом Йосафати — Благовіщенням Марії — 1919 року монахиня передбачила свою смерть. Провіщення збулося, і вона померла на 49-му році життя, збулася також її молитва до Господа: «Забери мене з цього світа в тих літах, в яких буду найбільше підготована». Так сестра Йосафата померла від туберкульозу костей 7 квітня 1919 року, в ніч празника Благовіщення Пречистої Діви Марії. Дивлячись з історичної перспективи на життя Слуги Божої Йосафати, на той вплив, що справила її апостольська діяльність, мимоволі пригадуються великі монаші революції з їхніми творцями, засновниками нових типів християнської духовності — Святим Антонієм, Святим Франціском Асизьким, Святим Патріком «Ірландським», Святим Бенедиктом… Думається, що, якби не перепони воєнного часу, комуністичного режиму, рух Сестер Служебниць міг би перерости у щось подібне. Адже це була постать справді виняткова і свята на тлі «організованої галицької пересічності». Святість сестри підтвердили численні чуда і надприродні речі, які сталися за посередництвом сестри Йосафати.

27 червня 2001 року була проголошена блаженною Папою Іваном Павлом II у Львові.

Покровитель мирян

Володимир Прийма народився 17 липня 1906 року в с.Страдч. Батько, Іван Прийма, був дяком і секретарем при церкві, мати - Ганна Прийма. Охрещений в с.Страдч у 1906 році. Володимир Прийма закінчив дяківську бурсу при Митрополитові Адреєві Шептицькому. Був дяком і дириґентом у церкві с.Страдч. Одружився 10 листопада 1931 року з Марією Стойко.

Дяк Володимир Прийма - це порядна, добра людина, яка зберегла міцну віру і не злякалася небезпеки військового часу та переслідування, яких зазнавала Українська Греко-Католицька Церква зі сторони вороже налаштованого більшовицького режиму. Він приймав активну участь у житті парохії. Взагалі, родина була взірцевою в селі, батько Прийми Володимира був дяком, його брати, Мирон і Максим, були священиками. Зі слів ще живих парохіян, дяк користувався пошаною, його любили і цінували як гідну, чесну і справедливу людину. Був батьком чотирьох дітей. Найстаршому синові на час його загибелі було 9 років, а найменшій доні - півтора рочку. Чи ж не тому так просив священик о.Микола Конрад дяка, щоб той не супроводжував його до хворої жінки - розумів, наскільки це небезпечно. Втім, розумів це і дяк. "Після Служби Божої дяк Прийма не знаходив собі місця - то виходив з церкви, то заходив. Коли його запитали, чому так дивно себе поводить, відповів, що має незрозумілу тривогу, нудьгу" (Зі свідчень К. Ольшевської). Що пережив у ті хвилини - важко уявити, та залишився з отцем у небезпеці.

Свідки зазначають, що в четвер 26 червня 1941 року дяк Володимир Прийма і отець-доктор Микола Конрад пішли зі св.Тайнами сповідати хвору жінку. По дорозі додому, коли вони поверталися, їх наздогнали енкавеесівці. Священика та дяка вхопили та, страшно лаючись, повели до лісу, який називається Бірок. Ризикуючи власним життям, Володимир Прийма залишився з отцем Миколою Конрадом. Обох їх по-звірячому замордували. Тіло дяка Володимира Прийми було дуже покалічене, побите, він мав поламані ребра. Дяк Володимир Прийма засвідчив свою віру в Бога мученицькою смертю.

Безкорисливе служіння своєму ближ­ньому і посвята виконанню свого обов'язку якнайкраще характе­ризували поставу перед Богом цього славного мученика. Відпові­дальність та дбайливість в речах Церкви були справжньою окрасою його душі. Непевний час міг би виправдати його нерішучість та бездіяльність, а дійсна небезпека і реальна загроза його життю стали б чи не найкращими адвокатами на суді власного сумління, коли б він просто відмовився супроводжувати свого пароха в його, як виявилося, останній дорозі до спраглого Господа вмираючого брата у Христі. Але навіть багнетами не вдалося безбожникам виколоти того Бога, якого він носив у своєму серці — Єдиного Праведного Суддю, Який кожному віддає по справедливості за ділами його.

Обряд беатифікації відбувся 27 червня 2001 р. у м. Львові під час Святої Літургії у візантійському обряді за участі Івана Павла ІІ.

Блаженний Микола Володимир Прийма – покровитель мирян.

Ангел у людському тілі

Григорій Лакота був четвертою дитиною у сім’ї Івана та Євфросинії Лакотів. Народився 31 січня 1883 р. в селі Голодівка (повіт Рудки на заході України; тепер с. Задністряни, Самбірський р-н, Львівська обл.). Успішно завершив народну школу в м. Комарному та Академічну гімназію у Львові. Під впливом приятеля сім’ї Лакотів о. Якова Косоноцького вступив до Генеральної семінарії у Львові та на богословський відділ Львівського університету.

23 серпня 1908 р. Григорій отримав дияконське руко­положення, а за тиждень – єрейські свячення у катедрі м. Перемишля з рук преосвященного владики Константина Чеховича. Молодий о. Григорій дуже швидко здобув повагу та любов серед парохіян за свою сумлінну працю і лагідну вдачу.

Після двох плідних років душпастирювання, 1910 р. владика Константин направив о. Григорія на вищі студії до Відня – в Інститут св. Августина. Звідти той повернувся з науковим ступенем доктора богослов’я.

1 січня 1918 р. владика Йосафат Коциловський іменував о. Григорія ректором Духовної семінарії. Фактично Григорій Лакота організував повну Духовну семінарію Перемишля. За 8 років ректорства він заклав міцні підвалини духовного та інтелектуального розвитку семінаристів. З їхніх відгуків:

«Ректор знав кожного семінариста на ім’я та прізвище, мав уявлення про його поведінку, працю, таланти та здібності. Він завжди прагнув до повного довір’я зі своїми вихованцями… Він був зразком українського священика початку XX ст. Високоосвічений богослов, ревний душпастир з особливим замилуванням до обрядів та церковної історії, відданий патріот і сумлінний народний працівник – це ті головні прикмети, які зауважував кожен “питомець”».

10 лютого 1926 р. папа Пій XI номінував о. Григорія Лакоту єпископом-помічником Перемиської єпархії. Його хіротонія відбулася в неділю мироносиць 16 травня 1926 р.

Пастирське служіння владики Григорія припало на дуже непрості часи, проте, як душпастир, він став прикладом святості, гідним наслідування і для нас у ХХІ столітті.

Важкими були часи Другої світової війни, особливо загострилися стосунки між українцями та поляками, але ще більші жахіття розпочалися після війни – комуністичний терор, передусім щодо Української Греко-Католицької Церкви та її духовенства як морального та духовного стержня українського народу.

З 11 на 12 квітня 1945 р. органи НКВС заарештували у Львові та в Станіславові митрополита Йосифа Сліпого й інших єпископів. Після псевдособору 1946 р. польський уряд рішуче почав переслідувати греко-католицьке духовенство, зокрема кир Йосафата та кир Григорія.

Владика Григорій мав нагоду переїхати до більш безпечного місця, проте він свідомо вирішив залишитися зі своєю Церквою, для якої був добрим пастирем і провідником. Він казав:

“Як буде така воля, що нас вивезуть, то може так треба, може нас там чекає хоч би одна душа, що потребує нашої помочі, може від цього залежить її спасіння, то варто для неї посвятитися...”

І справді, на Сибіру владику потребувала не одна душа, а тисячі і тисячі душ нескореної Христової Церкви.

25 червня 1946 р. польська влада заарештувала владику Йосафата, а наступного дня – владику Григорія та інших членів капітули. Їх було вивезено на кордон і передано органам НКВС.

У Києві через небажання владики Григорія перейти на православ’я радянська влада засудила владику на 10 років примусових робіт у Сибіру в заполярному концтаборі Воркути.

На Сибіру владика намагався взяти на себе найважчу роботу й полегшити муки іншим. Італійський священик о. Петро Леоні, що також був на каторзі в Сибіру, у своїх споминах пише:

«На засланні, серед людської мізерії, я стрінув теж і правдивих ангелів у людському тілі, які своїм життям представляли на землі Херувимів, прославляючих Христа-Царя слави. Між ними був ісповідник віри, владика Григорій Лакота, перемиський єпископ-помічник, який від 1948 до половини 1950 року просвічував нам знесиленим каторжникам своїм прикладом християнських чеснот» (1959 ).

У Воркутинському таборі ОЛП-9 владика Григорій був зразком праведного життя. Своєю смиренністю і святістю він заслужив серед каторжан ім’я «Ангела в людському тілі». Щодня вдосвіта табірне духовенство таємно відправляло Богослужіння і збиралося до владики на релігійні бесіди.

Влітку 1950 р. здоров’я владики значно погіршилося. Його переведено до лікувального пункту в поселенні Абезь, де він упокоївся в Бозі 12 листопада 1950 p. як мученик за віру, як непохитний воїн Христової любові.

Останні хвилини його життя засвідчив в’язень Абезі, вірменин Каетанович, апостольський адміністратор. Ті, хто там був , після звільнення згадували, що владика у важкому стані, лежав і лише молився, але усіх, хто його відвідував, лагідно благословляв.

З огляду на великий авторитет серед каторжників, більшовицька влада проявила елементарну повагу до єпископського сану і дозволила похоронити владику Григорія на цвинтарі (могила Д-14), про що є свідчення очевидців:

«Мертвих взимку не ховали в могилах. Викопати її за умов вічної мерзлоти було дуже важко. Небіжчиків клали під насип залізниці, яка будувалася, або просто залишали на льоду озера – навесні тіла йшли на дно. Єпископа поховали на місцевому цвинтарі».

Улітку 1996 р. з Божою поміччю вдалося віднайти могилу блаженного владики Григорія Лакоти та підготувати необхідні матеріали для проголошення його святим.

Обряд беатифікації відбувся 27 червня 2001 р. у Львові під час Святої Літургії у візантійському обряді за участі Івана Павла ІІ.

Відтак у літку 2001 р. його нетлінні останки були перевезені з Абезі до Львова в каплицю Різдва Пресвятої Богородиці, що на Сихові, де мощі й покоїлись увесь цей час. А торжественне перенесення їх у храм Різдва Пресвятої Богородиці відбулося в неділю 11 жовтня. З цього дня мощі блаженного залишатимуться у храмі – кожен може випросити у Бога благодать через заступництво Григорія Лакоти – святого новомученика нашої української землі, подиву гідного «ангела у людському тілі".

"Я її вбив, -… бо вона монашка…"

Ольга Мацьків народилася 23 березня 1919 року в м.Ходорові Жидачівського р-ну Львівської області. Батьки Ольги були середньо заможні, побожні, релігійно-практикуючі християни греко-католицького віровизнання. Батько, Роман Мацьків, працював у м.Ходорові начальником залізниці, тож коли депо перенесли до Рави Руської, то він із цілою родиною переїхав туди. Мати, Марія Мацьків, із роду Кука, була домогосподинею. Батьки старанно виховували своїх дітей, навчаючи їх власним прикладом сумлінному виконанню обов'язків, працьовитості, молитві й любові до Бога. Мама Ольги була дуже доброю, ніжною, милою й ці риси передала дочці. Ольга з раннього дитинства виявляла свою любов до Бога і всього навколишнього.

Початкову школу дівчинка закінчила в Ходорові. Вчилася добре. Почала ходити до гімназії в м.Ходорові, а згодом вступила до «Державної Промислової Жіночої Школи» у Львові, яку закінчила 17 червня 1937 р., отримавши спеціальність вчителя крою та шиття.

Любов до Бога й молитви, закладена мамою в серце маленької Ольги, зростала щодня. Дівчина була побожною, любила молитися, часто ходила до церкви на богослужіння. Так сформувалось у неї покликання і виросло нестримне бажання посвятити себе цілковито Богові. Але її мама ніяк не хотіла на це погодитися, не бажала і слухати про монастир, чинила різні перешкоди, навіть не пускала дочки до церкви. Закінчивши у 1937 році школу, Ольга перший раз приїхала до новіціятського дому в Кристинополі, щоб придивитися до життя в монастирі, але на той час вона ще не мала достатньої відваги, щоби переступити заборону матері. Однак Божий голос у її серці не давав спокою. З Божою допомогою вона подолала ці труднощі і 3 травня 1938 року вступила до Згромадження Сестер Служебниць НДМ.

З перших днів перебування в монастирі Ольга справила на всіх миле й гарне враження. Після закінчення кандидатури 4 листопада 1938 р. вона облеклася в монашу одежу, прибравши ім'я Тарсикія. Перші обіти с.Тарсикія склала 5 листопада 1940 року. Після складення обітів була відповідальною за робітню в монастирі, а також працювала у господарській школі вчителькою крою та шиття і була відповідальною за хвіртку в новіціятському домі. Сестри, які проживали з нею, засвідчували велику любов с.Тарсикії до Бога і ближнього. Завдяки глибокій злуці з Богом, с.Тарсикія відзначалася великими людськими й духовними чеснотами, які свідчили про автентичність життя богопосвяченої особи, вповні відданої Господеві. Була тихою, спокійною, веселою, ввічливою, любила робити приємність іншим, мала дар терпеливості й любові до ближнього. Кожну доручену їй працю виконувала з великим старанням і відповідальністю. Вміла з покорою й радістю переносити духовні й фізичні терпіння. Часто просила їх в Ісуса, жертвувала ці терпіння й молитви за грішників. Таким взірцевим життям вона була прикладом для співсестер та заохотою до наслідування у вірності й посвяті Господеві.

Новіціят і перші роки після складення обітів с.Тарсикії випали на важкий повоєнний час, позначений багатьма небезпеками. Сестра Тарсикія була свідома того, що відбувається у світі. Вона знала, що більшовики переслідують Церкву, розганяють монастирі, заарештовують священиків, монахів, монахинь, вивозять їх на Сибір. Але ці обставини її не захитали, навпаки, спонукали до повного віддання свого життя Господеві. Сестри взаємно заохочували себе до вірності Богові і Католицькій Церкві, незалежно від обставин, в яких вони будуть перебувати, і тих випробувань, які їх чекатимуть. І в цьому намірі вони багато молилися. Ще перед наступом більшовиків сестра Тарсикія склала на руки свого духовного провідника О.Володимира Ковалика ЧСВВ обітницю, що жертвує своє життя за навернення Росії, а також за Католицьку Церкву. 17 липня 1944 року після обіду почався наступ більшовиків на Кристинопіль. Сестри були змушені ховатися у пивниці під будинками, яку заздалегідь приготували. Усю ніч аж до ранку тривали: бій, бомбардування, стрілянина та палали вогні. Сестра Тарсикія весь час сиділа й молилася на вервиці. Відчувала неймовірний страх, а крім того, і нестерпний біль голови.

Уже вранці російські війська були біля будинку сестер. Кожного дня до новіціятського дому приходив відслужити Святу Літургію о.Йосиф Загвійський ЧСВВ, який був магістром новіціяту. Цього ранку сестри очікували отця, але він не прийшов. Сестра Тарсикія також дуже чекала на священика, бо мала велике бажання прийняти участь в Службі Божій. Трохи пізніше задзвонив дзвінок, тож с.Тарсикія, думаючи, що прийшов отець, із радістю побігла відчинити хвіртку. Невдовзі почувся постріл, і с.Тарсикія впала на землю.

Мертве її тіло сестри занесли до пивниці, вони старалися ще врятувати її молоде життя, але намарно. Убивця с.Тарсикії зробив це з ненависті до Католицької Церкви й віри. Його слова: «Я її вбив,-... бо вона монашка», - найкраще пояснюють дії цього злочинця. Сестра Тарсикія Мацьків була готовою вмерти за Католицьку віру й Церкву, що й засвідчила своєю геройською смертю, впавши від кулі більшовицького солдата.

У Декреті мучеників 2001 року наймолодшою є с Тарсикія Мацьків. Їй було лише 25 років, за які вона зуміла віднайти та впровадити в своє коротке життя найбільші та найсильніші вартості життя, а саме: любов до Бога і до ближніх.

Сьогодні вона може бути прикладом та навчити нас довір’я, рішучості та готовності, щоб віддати своє життя незнаному. Одинокою певністю в її житті був Господь та Його Любов. Не кожна молода людина, маючи 25 років, усвідомлює, хто вона, не кожен у тому віці розуміє життя і його правдиву ціль. Сестра Тарсикія сприйняла життя, як безнастанну боротьбу серед хрестів, звідки виростають душі геройські та шляхетні. Вона зуміла принести своє життя в жертву. Вона мала ціль, за якою ступала крок за кроком. Це був Христос – і подібно до нього – сестра Тарсикія стала невинною жертвою людської сваволі та злоби. Помираючи, вона не мала біля себе нічого, крім хрестика. Хрест був для неї єдиною цінністю, що залишалася, яким боролася за життя і який тепер відкрив їй брами неба...

У 1950 році у Кристинополі розпочалося будівництво Волинського вугільного басейну. Тоді почали руйнувати старі будинки, а також і цвинтар, не зважаючи на те, що люди мали там похоронених своїх рідних. Коли у 1956 році настала так звана «відлига», тобто полегшення режиму радянської влади, то сестри почали писати різні прохання про перепоховання тлінних останків с. Тарсикії, і цей дозвіл вони згодом отримали. Скриньку з тлінними останками перевезли до Львова та у великій таємниці похоронили на Личаківському кладовищі. У зв’язку з тим, що на той час було дуже сильне переслідування Української Греко – Католицької Церкви, то сестри тримали цей факт у таємниці. І аж у 1965 році с. Іванна Білинська показала, в якому місці захоронені тлінні останки с. Тарсикії – це поле № 21, на якому є спільна могила Сестер Служебниць.

Сестра Тарсикія, живучи і працюючи, завжди в молитві поручала Господеві потреби своїх близьких, своєї землі, народу та Церкви. І тепер, будучи у славі свого Небесного Обручника, її ще більше не байдужі труднощі нашого життя. Тож не втрачаймо цієї нагоди, а звертаймося до неї у своїх молитвах, поручаймо їй свої потреби. Просімо в неї сильної віри та довір’я до Бога, щоб ми могли гідно пройти земний шлях та своїм життям прославити всемогутнього Бога.

В'язень Майданека

Блаженний Омелян Ковч - греко-католицький священик, але в першу чергу Людина, яка служить взірцем для усіх поколінь. Він був патріотом та відданим служінню Богові, а його віра залишалась незламною навіть у найскладніших життєвих ситуаціях.

Він народився 20 серпня 1884 р. у сім'ї священика у найбільшому гуцульському селі - Космачі Косівського району, що на Івано-Франківщині. Упродовж 1905-1911 рр. навчався в Римській колегії святих Сергія і Вакха.

У 1910 р. одружився з донькою буковинського священика Марією-Анною Добрянською. Наступного року прийняв ієрейські свячення з рук єпископа Григорія Хомишина і розпочав душпастирську працю у Підволочиську, 1912 р. виїхав до Боснії, щоб служити серед українських греко-католиків в окрузі Прієдор.

Під час Першої світової війни отець Ковч повернувся в Галичину, на Рогатинщину, а в 1919 р. став капеланом Української галицької армії. Після об'єднання УГА з армією УНР під час боїв він потрапив у радянський полон, з якого йому вдалося втекти.

 Повернувшись в Галичину, Ковч був арештований поляками та відправлений до концентраційного табору.

Після звільнення із польського концтабору протягом 20 років Омелян Ковч жив і душпастирював в Перемишлянах. У 1922 р. його призначено парохом цього міста. На той час Перемишляни були містечком трьох національностей - української, польської, єврейської. Отець Ковч доклав чималих зусиль, аби допомогти українцям самоідентифікуватися: він залучив кошти на відбудову храму, за його ініціативою споруджені читальня "Просвіти" і кооператив у селі Коросні.

Польській владі діяльність та погляди українського священика не подобалися. У домі Омеляна Ковча часто відбувалися поліцейські ревізії (упродовж 1925 - 1934 рр. було проведено майже 40 обшуків), на пароха накладали короткотривалі арешти та стягували грошові штрафи.

Під час окупації Галичини радянськими військами у 1939 р. священик і надалі відкрито відстоював права людей, наскільки це було можливо боронив своїх сусідів.

Часто парафіяни не розуміли свого пароха. Вважаючи, що настав час помститися за кривди польського окупаційного режиму, вони робили спроби відібрати майно у поляків, проте отець Ковч засуджував такі дії, що їх заохочувала радянська влада.

Зарештований НКВД Омелян Ковч уникнув можливої смерті завдяки бомбардуванню на початку німецько-радянської війни - це дозволило отцю утекти з-під арешту.

Коли в Перемишляни увійшли нацисти й почали масове винищення євреїв, о. Ковч звернувся із закликом не співпрацювати з новою владою і не брати участі в антиєврейських акціях наперекір нацистським постановам, хоча за допомогу євреям нацисти карали смертю.

Виявом особистої мужності панотця було укривання євреїв, особливо дітей. Урятувати їх від неминучої загибелі допомагали фальшиві свідоцтва про хрещення, що присипляли пильність нацистів та поліцаїв.

Хоч хрещення євреїв було небезпечним, усе ж о. Ковч свідомо й відкрито їх хрестив. До о. Ковча звернулося за різними даними від 600 до 2000 євреїв.

Багато було серед них таких, які йшли на це без релігійних переконань, лише в надії на порятунок. Різні священики остерігали О. Ковча, радили публічно і громадою не хрестити.

30 грудня 1942 р. о. Ковча арештувало гестапо. Допитували його у тюрмі на Лонцького у Львові. Від отця вимагали визнання вини і відмови від подальшого хрещення євреїв, а також відмови від протестів засудження дій нацистської влади. Але він залишився несхитним.

Родина та знайомі робили все можливе, щоб звільнити його із в'язниці. До цієї справи навіть долучився особисто митрополит Андрей Шептицький. Але клопотання про порятунок о. Омеляна були безуспішні. У в'язниці отець правив Літургію.

Після відмови підписати зобов'язання про відмову допомагати іншим о. Ковча в серпні 1943 р. перевезли до концтабору "Майданек" біля Любліна, де він отримав №2399. Перебування у концентраційному таборі він вважав місіонерством. Тут о. Омелян ніс зневіреним віру, надію, любов, ділився просфорою, сповідав, причащав, хрестив. Як духовна особа, він служив усім людям, незалежно від їхнього походження та конфесійної приналежності.

Отець Омелян в одному із листів до рідних писав:

"Я розумію, що стараєтеся про моє визволення. Але я прошу вас не робити нічого в цій справі. Учора вони вбили тут 50 чоловік. Якщо я не буду тут, то хто допоможе їм перейти ці страждання?...

Я дякую Богові за Його доброту до мене. Окрім неба, це єдине місце, де я хотів би перебувати. Тут ми всі рівні - поляки, євреї, українці, росіяни, латиші, естонці.

З усіх присутніх я тут одинокий священик... Тут я бачу Бога, який єдиний та однаковий для всіх, незалежно від релігійних відмінностей, що існують між нами. ...Коли я відправляю Службу Божу, всі вони разом моляться."

В іншому листі до близьких він написав:

"Моліться за тих, хто створив цей концтабір та цю систему. Вони є одинокими, хто потребує молитов... Нехай Господь помилує їх".

За офіційними даними, в'язень №2399 помер 25 березня 1944 р. від флегмони (гострого гнійного запалення) правої ноги.

Про отця Омеляна Ковча широкий світ довідався, коли Папа Іван Павло ІІ проголосив його блаженним мучеником під час своєї подорожі в Україну. 9 вересня 1999 р. року його визнано покровителем усіх священиків УГКЦ.

Люди та церква про нього не забувають: у музеї "Тюрма на Лонцького" вшановують пам'ять про ув'язненного святого, у Польщі - зняли фільм "В'язень Майданeка", а на Перемишлянщині - малюють ікони та встановлюють пам'ятники.

Доступний для всіх, особливо для молоді...

Ієромонах Яким Іван народився 2 липня 1896 року с. Великі Гаї коло Тернополя в багатодітній сім'ї селян Семена й Антоніни (із Кардубів) Сеньківських. Батько його - досвідчений господар, який вміло обробляв 40 морґів орної землі, доглядав багато тварин, тримав велику пасіку, яка налічувала триста вуликів. Це була важка робота, яка вимагала участі всіх членів родини. Тому всі діти виростали працьовитими, з почуттям обов'язку й пошани до людей, праці. Батько Івана не шкодував грошей на навчання й виховання своїх дітей, а виховувались вони в християнсько-релігійному та національно-патріотичному дусі. Такі дії і життєва позиція батька були добрим прикладом для дітей і родини. Тому зрозуміло, що обидва сини: Іван (пізніше Яким, ЧСВВ) та Володимир вирішили стати священиками.

Теологічні студії закінчив у Львові. 4 грудня 1921 року в катедральному соборі св. Юра був рукоположений на священика. Згодом в м. Інсбрук (Австрія) здобув ступінь доктора богослов'я. Однак його праведна душа не задовольнилася тим на духовній дорозі, а бажала піти далі на вибраному життєвому шляху – постригтися в ченці, що він і здійснив, бо вже 10 липня 1923 року він вступає на новіціят Отців Василіян у Крехові. Перші обіти склав 1 березня 1925 р., а 31 серпня 1930 року – довічні обіти. Він був веселої вдачі, товариський, добрий та зразковий чернець. Захоплював усіх своєю природною побожністю, скромністю та працьовитістю.

 У період від 1925 р. до 1927 працював співробітником на парафії с. Краснопуща на Тернопільщині, а в 1927–1931 рр. був професором гуманістичних наук при монастирі у Лаврові, де навчав українознавства, латини, загальної історії, географії та хімії. Крім того йому доручили ще й катехизацію в місцевій школі та в с. Лінина.

У 1932 році ієрм. Якима призначили до Львова, де він провадив Марійське Товариство домогосподарок й гімназійних хлопців, Апостольство молитви й Третій Василіянський Чин. Часто, особливо під час Великого Посту, провадив реколекції, а серед року – місії. Написав хроніку Львівського монастиря. Ієрм. Яким Сеньківський мав дар від Бога у спілкуванні з людьми, особливо з молоддю.

У 1938 р. Якима Сеньківського призначено до Дрогобича сотрудником парафії храму Пресвятої Трійці, де він з перших днів свого перебування здобув прихильність своїм блискучим проповідницьким хистом та вмінням пристосувати себе до інтелігента й робітника, до старшого й молодшого. Був завжди ввічливий та зі сердечною посмішкою на обличчі. Душею відчувалося, що в цій людині за вродженими скромністю та гідністю криється справжній Христовий слуга. З його приходом у Дрогобичі пожвавилась душпастирська діяльність, доповнилась новими елементами парафіяльна праця.

Однак у скорому часі прийшли в Галичину «визволителі», які заводили нові порядки, бажаючи припинити діяльність монастиря в м. Дрогобичі, адже популярність та проповіді золотоустого промовця Сеньківського, що сіяв в серцях вірних глибоку любов до Ісуса Христа і Матері Божої, були сіллю в оці більшовиків. Своїми проповідями отець Яким умів тримати народ у постійному піднесенні духа й надії на краще завтра, майбутнє. Кожне його слово западало в душу та серце. На його проповідях, що були палкими, повними любові до Бога і України, церква була вщент заповнена віруючими.

Професора о. Сеньківського не раз викликали на «розмови», в часі яких у нього вимагали припинити душпастирську діяльність у монастирі. Але він ще з більшою силою та завзяттям організовував маси на збереження вірності Церкві, збереження монастиря в Дрогобичі. Безпощадний ворог не міг цього простити.

Ранком 26 червня 1941 р. ієромонах Яким Сеньківський відправив останню в своєму житті Святу Літургію, а перед обідом більшовики заарештували його разом із ієром. Северяном Бараником, ігуменом дрогобицького монастиря, і їх більше живими ніхто не бачив. Очевидці говорили, що їєром. Сеньківського зварили в казані, давши з'їсти голодним в'язням.

Ієромонах Яким Сеньківський залишився в пам'яті вірних, як найкращий зразок Божого священика та щирого українського патріота.

Беатифікований 27 червня 2001 р. Святішим Отцем Іваном Павлом ІІ у Львові.